МАРТА ОЛІЙНИК: ЯК ЗНЕСТИ ІНФОРМАЦІЙНУ БЛОКАДУ

Марта Олійник

1-ше) Вести боротьбу з дефамацією українців та дезінформацією. Ця боротьба вимагає клопотання наших громад у Канаді у справі «Денатуралізації та Депортації» і також подолання явища подвійних стандартів щодо України та українців.

2-ге) Інтенсивніше та агресивніше поширювати інформації про такі невідомі для чужинців історичні події, як Голодомор; інтернування українців під час Першої світової війни, Чорнобиль і т.д., і взагалі розголошувати позитивну інформацію про Україну та українську громаду;

3-тє) Дальше дискредитувати комунізм—політичну ідеологію, яка й досі втішається кращою репутацією, ніж загально осуджений нацизм.

Наявність друкованих матеріялів (статтей, книжок і перекладів) є дуже важливим фактором нашої самооборони або контрнападу. Тут я мушу зазначити: диво дивне — жодна українська установа у Канаді не фундує перекладів. Це дуже негативно випливає на можливість підготування, наприклад, англійських перекладів свідчень очевидців про Голодомор. До речі, треба в якнайближчому часі закінчити збирання свідчень решти очевидців Голодомору, які живуть у Канаді, і зробити транскрипцію цих звукових записів.

На жаль, світові події часто захоплюють зненацька українські громади в Діяспорі та наших побратимів в Україні — і ще такі події, які мають безпосередній зв’язок з недавнім минулим України. Наприклад, як тільки Україна стала вільною, ми повинні були відразу опублікувати бодай одну книжку про Волинську Трагедію і одну про Gulag. Замість того, американка Анн Аппелбавм стала авторкою публікації про систему Gulag, за яку їй нещодавно вручили нагороду Пулицера. Як можна було сподіватися, у цій книжці нема багато інформацій про Україну. Тепер ми мусимо надолужувати втрачений час і попрацювати інтенсивно над доповненням прогалин у книжках, які неадекватно висвітлюють різні сторінки з історії України.

У випусках е-ПОШТИ ми регулярно закликаємо наших читачів писати протестні листи у різних справах. А що роблять з цими листами редактори канадських газет? Коли мова про питання позбавлення громадянства і депортації з Канади запідозреного воєнного злочинця українського походження, то дуже часто редактори друкують один відгук від українського читача у дуже скороченій, викривленій формі, або зовсім не друкують наших відгуків.

Найновіший приклад дискримінації проти українців можна побачити у поведінці редакторів газети Edmonton Journal, яка надрукувала дві статті — ЗА і ПРОТИ — депортації запідозрених воєнних злочинців. Як можна було сподіватись, в електронному випуску Edmonton Journal з'явилася тільки стаття представника жидівської громади Дейвида Матаса. Автор другої статті, редактор газети «Українські вісті» Марко Левицький мусів домагатися, щоб і його статтю помістили в Інтернеті. З листів до редакції від читачів, які відгукувалися на обидві статті, редакція помістила тільки одного листа у підтримку Матаса. Цьому ганебному явищу треба абсолютно покласти край. Представники українських організацій у Канаді мусять негайно звернутися насамперед до Пресової Ради Альберти, як це зробили нещодавно два мешканці провінції Онтаріо у справі ідентифікації як українця запідозреного воєнного злочинця німецького роду Майкела Зайферта. Треба зберігати усі ці ненадруковані відгуки членів української громади, щоб мати конкретні докази того, що редактори канадських газет явно дискримінують українців.

Українська громада повинна продовжувати нав’язувати особисті контакти з журналістами й редакторами друкованих часописів. На думку таких громадських активістів, як Володимир Гальчук з Онтаріо і Зорянна Гриценко з Квебеку, такі зв’язки конечно потрібні для створення реального обличчя української громади. У кожному великому канадському місті треба організувати малі групи людей, завданням яких було б відвідування редакторів та журналістів на їхніх місцях праці. Під час таких зустрічей українські активісти повинні дарувати своїм співрозмовникам найновіші друковані матеріяли про Україну або про українсько-канадську громаду. Треба частіше запрошувати редакторів і журналістів виступати з доповідями перед такими організаціями, як Асоціяція Українсько-Канадських Професіоналістів і Бізнесменів. Подекуди в Канаді ці ідеї уже втілюють в життя. У Торонто нещодавно відбулося урочисте прийняття для вшанування відомого канадського журналіста Eric-a Margolis-a, який часто пише на тему злочинів комунізму. Такі зустрічі є своєрідним інвестуванням у майбутнє, і їх слід регулярно влаштовувати. Не зашкодило б час від часу відзначати журналістів спеціяльними грамотами і створити фонд імени якогось письменника з легким для вимови українським прізвищем, який був би призначений для журналістичних факультетів. До речі, важливу роль в університетах відіграють студентські газети. Наші студенти повинні ставати репортерами або фріленсерами, щоб таким чином здобути голос і в цьому середовищі.

Боротьба української громади з інформаційною блокадою в канадській пресі, яка діє на основі упереджень і на а пріорі відкиданні тем, які кидають позитивне світло на українську громаду, окрім нашої мнимої злочинности під час Другої світової війни, точиться вже чимало десятиліть. Нам ще довго доведеться воювати на цьому фронті. Але не забуваймо, що ця боротьба сьогодні провадиться і на іншому фронті — електронному.

Сьогодні надійною і потужною зброєю для реалізування наших складних завдань став Інтернет, засіб комунікації, який вже давно вважається респектабельним форумом для обміну думками. Українські організації, включно з редакціями українських газет та журналів, повинні створити могутню присутність в кібернетичному просторі. Ми мусимо засвоїти культуру Інтернету, що його дехто сьогодні вважає чи не останнім бастіоном незалежної думки у світі. Ми мусимо створювати власні веб-сайти, розбудовувати існуючі сайти, присвячені таким питанням як Голодомор, і дописувати до неукраїнських сайтів. Можна також створювати так звані Web журнали, тобто "Web logs", у скороченій формі — blogs. Поодинокі члени української громади мусять навчитися якнайкраще орудувати інформацією в Інтернеті, насамперед відмовитися від тих безплатних електронних адрес типу hotmail і yahoo, електронні скриньки яких дуже малі розміром.

Ефективність Інтернету полягає у швидкості, з якою подається інформація по цій світовій мережі. Нагадаю недавню глобальну кампанію розсилання поштівок, яку заініціював професор Любомир Луцюк у справі домагань української спільноти, щоб Комітет Пулицера посмертно відібрав нагороду від горезвісного американського журналіста Нью-Йорк Таймс-у Валтера Дюранті. Ця акція, яка заангажувала широкі кола українців, зробила доволі великий шум по цілому світі. Внаслідок цієї кампанії журналісти тепер частіше згадують Валтера Дюранті, який став своєрідним символом нечесного журналіста. Згадки про нього стали майже закоріненою звичкою. Акція навколо Дуранті ще далеко не завершена, і протягом наступних місяців і років ми мусимо наполегливіше заставляти західні ЗМІ порушувати цю тему. З кожним ювілеєм Голодомору ми повинні посилювати нашу діяльність. До наступних 71-х роковин українського Голокосту не пошкодило б купити півсторінки в бодай одній великій газеті Північної Америки і помістити велику фотографію та короткий текст для вшанування мільйонів жертв цієї трагедії, наслідки якої ще й досі даються взнаки в Україні.

Іншим важливим питанням, яке потребує якнайширшого розповсюджування в Інтернеті, друкованих органах і канадському суспільстві, є торгівля людьми, насамперед українками—так званими Наташами. Це проблема глобальних масштабів з нищівними соціологічними й економічними наслідками, насамперед для України. Це пекуче питання має універсальний резонанс і потенціял об’єднати якнайширші кола різнородних активістів правозахисницького руху, феміністок, і депутатів канадського парламенту. Якщо українці в Канаді очолять боротьбу проти цього злочину, то Україна та українська Діяспора скористаються з цього потрійно: по-перше, будуть зроблені конкретні кроки в напрямі до скорочення масштабів цієї брутальної торгівлі цвітом українського жіноцтва, по-друге, про нас будуть писати, а по-третє, ми здобудемо нових співробітників та союзників. Приємно відзначити, що українська громада в Канаді швидко змобілізувалася навколо цієї справи і 30-ого березня цього року на Парламентській Гірці в Оттаві було проведено дуже успішний Форум про Торгівлю Людьми, про результати якого незабаром позвітує пан Boris Gengalo з Оттави.

Інший аспект інформаційної блокади в Канаді проявляється у мінімальному доступі української громади до канадського телебачення. Треба розпочати акцію навколо висвітлення на Історичному Каналі фільму монреальського режисера Юрія Лугового про інтернування українців під час Першої світової війни під назвою Freedom Had a Price. Незважаючи на те, що у цій справі керівники цього каналу досі отримали принаймні 50 листів від членів української громади, вони вперто відмовляються включити його у графік передач для транслювання, видумуючи різні безпідставні причини. Тим часом, на цьому каналі вже кілька разів висвітлювався документальний фільм про інтернування японців під час Другої світової війни. Треба далі наполегливо писати до керівників цього каналу, зберігаючи копії усіх листів. Якщо вони далі відмовлятимуться, треба внести скаргу про дискримінацію до Канадської Ради з питань стандартів Радіо й Телебачення і звернутися у цій справі до наших депутатів. Успішні результати завжди можна осягнути, якщо ми не здаватимемо своїх позицій.

Щодо нашої далекоглядної стратегії, то я вважаю, що треба влаштовувати семінарі на теми з історії України 20-ого століття, зокрема про Голодомор і період Другої світової війни, в молодіжних організаціях і на курсах українознавства. Треба змалку привчати наших дітей і підлітків читати газети й писати листи до редакторів. Треба заохочувати наших студентів вивчати журналістику й перекладацтво, бо крім наукових праць з історії, політичних наук, та літератури, нема багато загальної інформації в англійській мові про Україну та українців.

Взагалі я вважаю, що українці повинні себе більше реклямувати і то доти, аж доки чужинці не почнуть самі робити нам рекляму без всяких примусів чи внаслідок протестів. Ми надто скромні. Нещодавно американський учасник круглого стола у Вашінгтоні, колишній конгресмен Charles Dougherty, сказав: "Ukrainians are too nice." Нам не зашкодило б або самотужки вивчити методи маркетингу і створювання кращого іміджу для українців або звернутися за порадами до спеціялістів з питань зв’язків з громадськістю, чи до консультантів з питань засобів масової інформації. Не сором звертатися до когось за допомогою. Адже кажуть: тільки мудрий приймає пораду.

Успішна реалізація наших завдань вимагає далекоглядности, волі, послідовности, терпеливости, відваги та готовности зіткнутися зі сильнішими противниками. На кінець я б хотіла розказати Вам про те, що мені трапилось, коли я дивилась фільм Mel-a Gibson-a «Страсть Христа». Ще далеко до сцени розп'яття Христа, мені прийшло на думку, що тернистий шлях українського народу нагадує Христову путь на землі. Ми мусимо завжди плекати віру в свою перемогу над злом і неправдою та не зневірюватись. Бо як писав Євангелист Матвій: "Коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне... нічого не матимете неможливого".

Слава Україні! Дякую Вам за увагу.


Марта Олійник
Політичний редактор електронної розсилки новин e-ПОШТА