СВЯТО СОБОРНОСТИ УКРАЇНИ

У неділю 23 січня 2005 року у залі церкви Успіння Божої матері було урочисто відзначено Свято Соборности, яке підготував і провів Конгрес Українців Канади, відділ у Монреалі. Святкову доповідь зачитав Прот. Д-р Ігор Куташ, Голова монреальського відділу КУК. Свято Соборности є пам'яттю про 22 січня 1919 року, коли на Cофійському майдані у Києві було проголошено Акт Злуки УНР та Західно-Української республіки.

У своїй доповіді Прот. Д-р Ігор Куташ сказав:

Прот. Д-р Ігор Куташ

Але події останніх декількох місяців дали підставу творити нові міфи, нові анекдоти про український народ. Вони дали приклад усьому світові, як можна рішуче й твердо стояти за свободу та справедливість, а разом з тим робити це не з ненавистю, а з думкою про те, що колись обидві сторони мусять знайти можливість співжити – з думкою про Бога, де Його Святе Ім’я вживають не просто для освячення особистих цілей, а для окреслення того, якою та революція мала б бути. Незабутні для мене слова, які я чув від диктора на Каналі 5 в розгарі помаранчевої революції. Він сказав: „Наш Бог – Любов і Він переможе!”

І ось яке чудове співпадіння, що інавгурація Віктора Ющенка відбувається майже в той самий день, коли десятиліттями українці всупереч критиці, що вони наївні і задурманені емоціями серця, та живуть у минулому, таки наполегливо святкували Свято Державности й Соборности, відзначуючи проголошення 4-го універсалу 22-го січня 1918 р, та акт злуки українських земель, тобто УНР та ЗУНР, на рік пізніше тобто 1919 р.

Ні, це не справа наївності: часом вислови віри, якої джерело і гніздо – серце, звучить безумними та наївними для тих, які не розділяють цю віру. Але це могуча сила і світильник, яким найкраще можна освічуватися тоді, коли кругом темрява, страждання, розпука. Та приходить час, коли віра знаходить підтвердження. Ми не віримо тому, що іншого виходу немає. Є завжди інший вихід, який ламає віру: або нігілізм, який відкидає взагалі надію на краще, як болючі ілюзії; або байдужість, якої мотто: „Моя хата з краю, мене не займе” („Я без цього обійдусь”); або фанатизм, який теж є виявом розпуки, бо ж, змагаючись нібито за справедливість, руйнує її основи, піддаючись насиллю, та навіть прославляючи тих, які роблять з себе живі бомби, як ідейних героїв.

Події 22-го січня творили підставу міфу не насилля, а спокою, безкровного відстоювання справедливости, єднання. Це й підхопили наші земляки, коли 22-го січня 1990 р. творили живий ланцюг від Києва до Львова. Це так яскраво і правильно, що цілий світ побачив і не міг надивуватися, підхопили учасники помаранчевої революцій, даючи підставу для нового вітання: „Разом нас багато! Нас не подолати”. Критики знаходяться – насправді вони роблять прислугу для справжніх любителів демократичних вартостей. Хтось каже, що цей вислів дуже подібний на італійський символ фашизму – купа прутиків зв’язаних докупи, щоб їх не можна було зломити. Так, буває єднання, яке приносить не щастя, а кривду – диктатуру більшості. Якщо й було такого в помаранчевій революції, то воно мусіло розпуститися, бо учасники зрозуміли, що з переможеними прийдеться жити, і зуміли знаходити компроміси, які відкрили дальшу дорогу для співпраці, але не зрадили основи революції – жадання чесних, демократичних, справедливих виборів.

І тут прийшла з допомогою «світова Україна»! Українська діяспора, яка, як старозавітній Йосип, зберігала на еміграції й розвивала ідеї та традиції, які з радістю могла повернути материку з розвалом Совєтського Союзу, прийшла з допомогою народові на рідних землях. Приготовляла ґрунт для «революції» радіопередачами, літературою, науковими зібраннями та виданнями, та обмінами людей; допомагала поширювати інформацію по всьому світі, дещо допомагала й фондами – хоч левова частина прийшла таки з джерел в Україні; і наостанку вислала велику кількість об’єктивних спостерігачів на всі три – а особливо на останній тур президентських виборів.

Монреальська Україна не була між останніми і ми сьогодні маємо приємність і подякувати й почути усіх тих спостерігачів, які могли сьогодні прибути на це Свято. Слава Богу за них; слава їм, що відгукнулись на заклики – не раз потерпаючи, як їх зустрінуть в Україні, а зокрема там, де була перекрита дорога для іншої інформації ніж та, якою бажали забезпечити собі перемогу ті, які звикли користати з плодів праці довірчивої, придушеної маси. Слава й Тобі, Монреалська Україно, що завжди щедро відгукуєшся на заклики підтримати своє!

Перед нами дуже великі ще зусилля. Народ України ще не з’єднаний. Ще живі ті стереотипи, які ділять нарід України за походженням національним; за регіонами, де проживає; за мовами, якими користується; за конфесіями, які сповідує. Треба, щоб це «разом нас багато» було широким, гнучким, привітним, з великим, відкритим серцем, з невичерпною терпеливістю і вирозумінням. Чудовий початок побачив вже цілий світ. Не можна на цьому зупинитися. Кольор помаранчевий мусить сплітатися з синьо-білим та з усякими можливими кольорами. Мусимо наполегливо прикладатися до вивчення життєвої школи про те, як годитися чи не погоджуватись, а все одно співпрацювати для спільного добра.

Ознаки, що це можливе, є і вони дуже заохочують нас! Майдан Незалежности міг був стати черговою площею Тянаньмень. Але він ним не став! Це не відбулося через чуйність відповідніх осіб та єдність маніфестантів у деякі критичні моменти, а також, мабуть, як написала Христина Фріланд, що тодішньому президентові Леоніду Кучмі (від сьогодні в нас новий президент – Віктор Ющенко!) краще сподобалась роль „акушерки демократії” (хоч не зовсім веселої з того приводу) чим „різника майдану Незалежності”.

Кінчаю висловом віри, як і в 70-их роках з нагоди Листопадового Свята: Дякуємо Богу за Україну! Віримо, що Всевишній допоможе нам оцінити й розвинути той дар свободи, якого нам і дано Всевишнім, і якого ми й здобули своїми зусиллями. Віримо в світло! Віримо в весну! Віримо в Любов! Віримо в добро і справедливість. І разом нас багато! Нас не подолати!